СВІТОВИЙ КОНҐРЕС УКРАЇНЦІВ

icon

Щоденник захисника: Ігор Луценко про осінь у вогні

#UkraineNews
September 9,2022 225
Щоденник захисника: Ігор Луценко про осінь у вогні

Ігор Луценко  –  редактор і журналіст інтернет-видань, громадський діяч руху за збереження історичної забудови міста Києва, економіст за освітою. Активіст Євромайдану. Народний депутат України 8-го скликання.  Після російського вторгнення Ігор став у лави ЗСУ та служить в аеророзвідці. У своїх записах на фейсбук Ігор ділиться переживаннями про війну і осінь, яку українські захисники зустрічають у вогні.  

*** 

Несподіваним, непрогнозованим дощем обрізало літо – і воно впало виїденим качаном на землю й лежить, стигне, сохне.  

Донбаська земля повна гострих сталевих уламків, одні – величезні, як мисливські ножі, деякі – невагомі й дрібні, як леза для бритви. Гострі, торкнешся – піде кров. 

Донбаські доми, як цукровою пудрою, вкриті дрібними уламками скла. Скло усюди, його носять вітри, протяги і вибухові хвилі. Торкнешся – піде кров. 

Війна на секунду свою примирила мене з батьківщиною; зараз вона майже щиро потребує мене. Таке вже раз бувало, і я знаю, що буде далі. 

Але нині я просто насолоджуюся: часом, коли слова мої слухають, як ніколи. Утім, правдивість нинішніх часів – у тому, що вони не для слів, а для вчинків.  

Вчинки мої – це безсловесна мова, котрою я промовляю до свого народу, такого рідного і чужого; зараз, у ці часи, найріднішого за все має життя. 

*** 

На фронті ні холодно, ні жарко, осінь ніжна і тепла, по горизонту, як акули, кружляють вертольоти, але наближатися бояться. 

Стволи артилерії шлють нам лотерейні білети, штурмовики противника жбурляють фішки у нашому казино, гради розсипають свої карти на зелене сукно полів. 

Сезон великої гри добігає кінця; небесний круп’є плавно гасить світло сонця – вдень по 5 хвилин. 

Вдень по 5 хвилин росте наше життя, а ми здивовано дивимося на цей додатковий час – що з ним робити? 

Що з ним робити, коли звик за півроку, що навколо мчить одна з найвеличніших війн, що у кожній секунді – мільйон років, що дні наповнені працею вщерть і хвилини розписані.  

Аж тут все уповільнюється, і Творець знову повертає тобі твою долю, а ти дивишся на неї з острахом, як на споряджену гранату, і обережно береш в руки, намагаєшся згадати, як це – належати сам собі. 

Пам’ять зраджує, як це робити, у пам’яті (з учора?) висить ще картинка із зимового лісу під Києвом – здається, на цьому ми зупинилися?