Пам’ять як опір: як кримські татари в Канаді зберігають голос свого народу

Для кримських татар пам’ять про депортацію 1944 року – частина родинної пам’яті, яка передається з покоління в покоління. Не як сторінка підручника, а як щось живе – у розповідях бабусь, у назвах місць, яких більше немає, у мові, яку намагалися знищити.

Напередодні Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, який Україна щороку вшановує 18 травня, президент Канадської асоціації кримських татар Руслан Курт розповів Світовому Конґресу Українців про особисту історію своєї родини, діяльність громади у Канаді та чому сьогодні особливо важливо говорити про Крим.

“З одинадцяти вижило двоє”

Двоюрідна бабуся Руслана була восьмирічною дитиною, коли навесні 1944 року в їхній дім прийшли радянські солдати. Родину – одинадцятеро людей: мати, батько, бабуся і восьмеро дітей – завантажили у товарний вагон. Таких, як вони, у вагоні могло бути до двохсот. 

Двоє дітей не переживуть дороги. Решта – батьки, старші брати й сестри – підуть у перші роки заслання: від непосильної праці, постійних хвороб і умов, не розрахованих на людське існування. 

З одинадцяти людей залишиться двоє маленьких дітей. Їх в Узбекистані віддадуть до інтернату.

“Подібних історій дуже-дуже багато. Ця пам’ять живе в усіх кримськотатарських родинах – незалежно від того, де вони знаходяться: у Канаді, Туреччині, Україні, окупованому Криму. Вона передається через розповіді, мову, бажання нести правду до майбутніх поколінь”, – розповідає Руслан. 

Депортація кримськотатарського народу – один із злочинів радянського тоталітарного режиму – тривала з 18 по 21 травня 1944 року, а останні ешелони прибули до місць спецпоселень в Центральній Азії на початку червня. 

Численні офіційні оцінки свідчать, що у місцях спецпоселень загинули від 20 до 25% усіх депортованих кримських татар. Неофіційні ж дані, які зібрав кримськотатарський національний рух, говорять про 46 відсотків – майже кожен другий.

Повернення, яке офіційно розпочалось лише через 45 років, було сповненим штучних перешкод. Навіть коли радянська влада зняла заборону, вона створила “замкнене коло”, щоб не допустити корінний народ на рідну землю.

Руслан згадує досвід своєї родини, яка була змушена оселитися в Мелітополі – за 100 кілометрів до Криму – бо в’їзд на сам півострів залишався фактично заблокованим.

“Мої бабуся і дідусь намагалися повернутися поступово й оселилися якнайближче до Криму. Тоді кримських татар не селили у містах, це була неофіційна політика. Їм просто не давали прописку. А без прописки ти не міг отримати роботу. Немає роботи – немає житла, ти не можеш нічого купити”, – пояснює Руслан.

Навіть після років життя у вигнанні, лише мізерний відсоток кримських татар зміг прорватися крізь систему бюрократичного та соціального тиску. Ті, хто повернувся, часто стикалися з тим, що в їхніх домівках уже десятиліттями жили чужі люди, а їхня історія на батьківщині була ретельно стерта з офіційних назв та документів.

1944, 2014, 2022

Сповна осягнути трагедію кримськотатарського народу світ зумів лише після чергового злочину правонаступниці Росії – окупації Криму в 2014 році, разом із якою почалася нова хвиля спроб знищення народу. 

“Це не дві окремі історії. Це продовження тієї самої імперської політики, спрямованої на контроль над Кримом і витіснення корінного народу”, – каже Руслан.

У 1944 році радянська влада намагалася фізично стерти кримських татар із Криму. Після окупації півострова, за словами Руслана, почала діяти іншими методами, але з тією самою метою.

Політичні арешти, переслідування активістів, обшуки у будинках, викрадення людей, тиск на незалежні медіа й релігійні громади – кримські татари одними з перших відкрито виступили проти російської окупації, а тому одразу стали мішенню репресій.

“Кримські татари дуже гостро сприйняли окупацію, бо пам’ять про депортацію ніколи не зникала. Ми розуміли, що означає російський контроль над Кримом”, – говорить Руслан, який теж був змушений поїхати з історичного дому.

З 2014 року говорити правду про долю свого народу для Руслана стало особистою відповідальністю. У 2022 році, після переїзду до Канади, він долучився до Канадської асоціації кримських татар, а з літа 2025 року очолив організацію.

Говорити про Крим сьогодні важливо не лише для кримських татар, каже Руслан. Йдеться про безпеку всієї України та Європи.

“Крим – це не лише територія. Це люди, права, пам’ять і справедливість. Без звільнення півострова не буде повної безпеки ні для України, ні для Європи”, – додає він.

Крим у Торонто

Канадська асоціація кримських татар виникла після окупації Криму у 2014 році. Організацію заснували кримські татари, які зрозуміли: про Крим потрібно говорити голосніше й системніше – у Канаді, в українських громадах, у політичному середовищі.

Сьогодні команда асоціації складається лише з восьми людей. Усі вони – волонтери, які поєднують громадську діяльність із роботою та приватним життям. Але навіть невелика спільнота змогла створити десятки проєктів, які розповідають про Крим через культуру, історію та людські історії.

У Торонто асоціація проводить вечори кримськотатарської поезії, кінопокази, лекції, меморіальні події до 18 травня, святкування Дня кримськотатарського прапора, виставки та фестивалі. Однією з найтепліших традицій став літній забіг із прапорами, пікніком, музикою та кримськотатарською кухнею, куди запрошують і українську громаду.

“Не до всіх можна достукатися через політику чи тему репресій. Але культура допомагає людям відчути Крим ближчим”, – пояснює Руслан.

Асоціація також бере участь у найбільшому українському фестивалі Торонто Bloor West Village Toronto Ukrainian Festival, співпрацює з українськими організаціями Канади, правозахисниками та Меджлісом кримськотатарського народу.

Одним із найбільших досягнень громади Руслан називає рішення Палати громад Канади, яка у 2022 році одноголосно визнала депортацію кримськотатарського народу актом геноциду.

“Для нас це був історичний момент. Це означало, що наш голос почули”, – каже він.

Розширити обізнаність про Крим і кримськотатарський народ у різних регіонах Канади – пріоритет Руслана на посаді. Також він прагне вийти за межі вже сформованих осередків громади та залучати нові аудиторії через культурні, освітні та публічні заходи. 

Руслан переконаний: найбільша небезпека сьогодні – поступове зникнення Криму з міжнародного порядку денного. Саме тому закликає українські громади світу робити тему Криму постійною частиною своєї діяльності – не лише у травні чи на річницю окупації.

Йдеться не лише про акції чи пам’ятні заходи. Це можуть бути спільні українсько-кримськотатарські події, лекції, покази фільмів, підтримка сімей політв’язнів, адвокація у місцевих парламентах і постійна протидія російській дезінформації.

“Коли хтось повторює міф про “російський Крим”, ми повинні чітко відповідати: Крим – це Україна. Кримські татари – корінний народ України”, – каже Руслан.

Одна боротьба

Підтримка кримських татар нерозривно пов’язана з підтримкою України, адже йдеться про спільну боротьбу за свободу, справедливість і повернення окупованих територій.

“Підтримувати кримських татар – означає підтримувати Україну”, – каже Руслан.

Коли його питають про майбутній Крим, Руслан говорить про нього не як про мрію, а як про неминучість. “Я справді вірю, що Крим буде вільним і залишиться частиною демократичної європейської України”.

Але звільнення, переконаний Руслан, буде лише початком великої роботи. За роки окупації в Криму виросло покоління дітей, яке жило в російському інформаційному просторі. Частину кримськотатарської історії було витіснено або спотворено. Саме тому після повернення Криму Україні доведеться працювати не лише з інфраструктурою чи політикою, а й з пам’яттю.

“Потрібно буде повертати правду про Крим. Через освіту, мову, медіа, культуру, роботу з молоддю”, – говорить Руслан.

У його баченні майбутнього Криму поруч звучать українська та кримськотатарська мови, відновлюються культурні й релігійні центри, повертаються політв’язні, а історія корінного народу перестає бути “невидимою”.

“День, коли Крим буде вільним, стане днем перемоги не лише для кримських татар, а для всієї України”, – каже він.