Відкриття Центру єдності в Берліні, яке відбулося 15 квітня, стало черговим символом того, що українська громада в Німеччині, яка сьогодні є найбільшою в Європі, переходить від етапу “виживання” до етапу “структурування”.
Цей перехід підкріплюється і соціально-економічною динамікою: кількість працевлаштованих українців у Німеччині стабільно зростає. Якщо у січні 2022 року, до початку повномасштабного напливу біженців, їх було близько 65 тисяч, то вже у листопаді 2025 року ця цифра зросла до 373 тисяч (включно з громадянами України, які не мають статусу біженців). Станом на січень 2026 року близько 523 тисяч громадян України були зареєстровані як працездатні у місцевих центрах зайнятості.
Водночас у Німеччині посилюються критичні настрої щодо українських біженців, свідчать опитування Це частково пов’язано з новою хвилею прибуття молодих чоловіків із вересня 2025 року, коли Україна дозволила виїзд юнакам віком 18-22 років. Соціологічне опитування, проведене наприкінці 2025 року на замовлення Bild, показало, що 66% німців виступають проти продовження виплат Bürgergeld для українських біженців, тоді як підтримують таку ідею лише 17% респондентів.
Світовий Конґрес Українців (СКУ) поспілкувався з Ростиславом Сукенником, головою Об’єднання Українських Організацій у Німеччині, про те, як новий осередок змінить життя громади, чому німці захоплюються українцями та як російська “культурна дипломатія” намагається знову отруїти європейський простір.
Інтеграція без асиміляції
Ідея центру єдності проста, але принципова: зібрати різні українські ініціативи під одним дахом. Крім того, наявність власного “дому” в Берліні суттєво змінює позицію громади в діалозі з німецьким суспільством.
Українська громада в Німеччині неоднорідна. Одна її частина формувалася роками – люди, які свідомо обрали Німеччину, будували кар’єру й поступово інтегрувалися. Інша – нова хвиля вимушених переселенців, які опинилися тут через війну. Для перших Німеччина – дім, для других – поки що тимчасовий прихисток, і ця різниця визначає багато.
Німеччина надала широкий пакет підтримки: житло, медичне страхування, соціальну допомогу. Але логіка цієї підтримки будувалася на класичній міграційній моделі, тоді як українці виїхали через війну – і це впливає і на мотивацію, і на темпи адаптації. Частина людей планує повернення після завершення бойових дій, інші вже будують довгострокове життя, вивчають мову й шукають роботу.
Українські організації відповіли на ці виклики виробленням спільного підходу до інтеграції: мова як база, праця як основа незалежності, відкритість як шлях до прийняття. Така модель не лише знижує залежність від соціальної системи, а й створює стійкі довгострокові можливості. При цьому громада зберігає мову, культуру й зв’язок з Україною – без прагнення до повної асиміляції, але й без замкненості.
Важливою є і взаємодія між двома частинами громади. Ті, хто живуть у Німеччині роками, мають досвід і знання; ті, хто прибув після 2022-го, – енергію і мотивацію. Разом вони здатні формувати справді впливову спільноту.
Українці в очах німців
На тлі інтеграційних процесів відбувається й інша боротьба – за інформаційний та культурний простір. Росія давно відмовилася від прямолінійної пропаганди й перейшла до складніших інструментів: роботи із соціальними настроями, підтримки популістичних політичних сил і маніпуляцій довкола теми витрат на Україну.
Кремль “підливає масла у вогонь” до чутливих тем усередині Німеччини, просуваючи, серед іншого, тези, що нібито “якби не Україна, то гроші, витрачені на допомогу біженцям, могли б піти на школи, лікарні тощо”.
Паралельно росіяни повертають свою “культурну дипломатію” на європейські сцени – через театри, музику, мистецькі проєкти, – формуючи образ “високої культури”, який маскує агресію.
Відповідь на цей виклик – присутність. Ключовим завданням для українців залишається робота з німецькомовною аудиторією, участь у великих культурних інституціях, створення продукту, зрозумілого широкій публіці.
І це вже відбувається. Ставлення німців до українців загалом позитивне: їх сприймають як освічених і працьовитих – і в більшості випадків ці очікування виправдовуються. Є роботодавці, які свідомо формують команди з українців саме через їхню надійність.
Німеччина бачить українців як освічених людей, як тих, хто любить, вміє і хоче працювати. Тих, хто не бажає бути залежними від держави. Волонтерська активність громади – допомога не лише своїм, а й місцевим – додає до цього образу відповідальності та небайдужості.
Так українська громада поступово стає фактором неформальної дипломатії. Через особисті контакти, через роботу, через участь у суспільному житті вона формує уявлення про Україну – часто ефективніше, ніж будь-які офіційні комунікації. Центр єдності в Берліні – лише один із інструментів цього процесу. Але він показує головне: українська громада переходить від реакції на кризу до формування власного майбутнього.
Фото: DepositPhotos
