Люба Любчик, голова Світової Координаційної Виховно-Освітньої Ради (СКВОР) Світового Конґресу Українців (СКУ)
Джерело: Любчик на Facebook
Пекло, що уже вкотре падало на Київ сьогодні вночі, не мало жалю: балістичні ракети, іскандери, смертоносні «Циркони», шахеди, реактивні дрони. Двадцять хвилин жаху та люті, коли кожен подих здавався перемогою.
Напівтемрява столичного паркінгу ховає у собі сотні людських доль. Тут час плине інакше. Згори лунає глухий гуркіт — черговий вибух, від якого, здається, здригається сам простір. Але тут, унизу, панує зовсім інша сила.
У тьмяному світлі ліхтарів і екранів телефонів видно обличчя. Втомлені дорослі та маленькі діти, згорнуті в калачик на пледах прямо на холодній підлозі.
Ніч перед Першим вересня завжди мала особливий запах — запах випрасуваного нового шкільного вбрання, новенького шкільного приладдя і дитячих передчуттів. Ця ніч мала би бути про спокійні сни і теплі літні мрії, натомість — холодний бетон укриття і звуки вибухів.
Неможливо без болю дивитися, як замість теплої ковдри у своєму ліжечку діти загортаються у дорослу куртку на вологій підлозі паркінгу. Як дрібні пальчики стискають улюблену м’яку іграшку, а маленькі оченята блукають по стелі, намагаючись вгадати за черговим вибухом, де саме гуде…
У цих підземних коридорах немає чужих. Хтось ділиться гарячим чаєм із термоса, хтось віддає останній зарядний пристрій, а хтось просто мовчки обіймає за плечі того, чиї руки надто сильно тремтять. В очах людей — і біль, і страх, і втома, але поруч із цим стримана, майже відчутна на дотик стійкість.
Коли притулком стає холодний бетон, найбільшим джерелом тепла залишаються ЛЮДИ. Київ сьогодні вчергове тримався під землею, щоб знову зустріти світанок нагорі.
P.S. Зранку побачила, що пункт пропуску на українському кордоні з Румунією в Одеській області, через який ми вчора повернулися, розбитий повністю…
У Києві на ранок уже 8 загиблих…
Біль і розпач.
Фото: ДСНС України
