Любомир Луцюк, професор Королівського військового коледжу Канади, старший науковий співробітник кафедри українознавства в Торонтському університеті
Готель «Атланта» був звичайним місцем – поважною обстановкою для зустрічі.
Полковник Євген Коновалець мав деякі сумніви щодо чоловіка, з яким зустрічався, але все одно пішов. Його відданість Україні переважила занепокоєння щодо особистої безпеки. Він не відмовлявся від жодної можливості допомогти своїй охопленій боротьбою нації.
23 травня 1938 року був понеділком – яскравий весняний день у Роттердамі. Незадовго до обіду Коновалець зайняв місце в кафе за столиком біля вікна з видом на вулицю. Йому було 46 років. Він попросив херес. Молодший чоловік, який приєднався до нього – 30-річний, – замовив пиво. Вони розмовляли лише кілька хвилин. Перед відходом гість вручив йому подарунок: коробку шоколадних цукерок. Коновалець любив шоколад.
Через кілька хвилин Коновалець лежав мертвим – убитий агентом НКВС, який діяв за наказом Сталіна. Бомба, захована в тих цукерках, мала на меті не лише вбити людину, а й обезголовити український націоналістичний рух. Проте совєти зазнали невдачі. Ім’я полковника Коновальця вистояло.
Уперше я дізнався про нього, коли був малим хлопчиком. Його великий портрет прикрашав український дім у Кінгстоні на Багот-стріт – місце, де наша громада збиралася, щоб вшанувати свою історію та героїв. Я помічав це саме зображення знову і знову в українських культурних центрах по всій Північній Америці та Західній Європі. Більшу частину своїх ранніх років я не до кінця розумів, ким він був і чому міг бути вартий такої шани.
Для моїх батьків, як і для багатьох інших, хто присвятив своє життя справі української незалежності, Коновалець уособлював покоління, яке відмовилося визнати, що боротьба України за незалежність завершилася. Він вірив, що Україна одного дня буде вільною. Вони вірили так само. І виявились правими.
Тепер, майже дев’ять десятиліть після його вбивства, я сиджу в кафе готелю «Атланта» з келихом хересу в руці. Неподалік звідси рештки полковника Коновальця були ексгумовані на цвинтарі Кроосвейк – це найновіший крок у його тривалій одіссеї до України, де його перепоховають на військовому цвинтарі під Києвом. Я не супроводжуватиму його. Натомість я вирішив залишитися тут, де обірвалося його життя.
Поки почесна варта супроводжує його через Європу, над більшою частиною континенту можна буде спостерігати рідкісне сонячне затемнення – Місяць частково проходитиме перед диском Сонця, затьмарюючи його світло, але так і не загасить його повністю. Це дивне співпадіння, що відображає історію самої України. Понад століття полум’я цієї нації затьмарювали знову і знову – через завоювання, голод, терор, окупацію та війну, – проте воно ніколи не згасало. Мільйони пережили десятиліття, коли свобода здавалася недосяжною, а пам’ять ставала актом спротиву.
Услід за революційними роками 1917–1921 років, після того як українська державність була знищена, багато хто вважав цю справу безнадійною. Її лідери були розпорошені по діаспорі – ув’язнені, переслідувані й часто вбиті. Але Коновалець відмовився визнати поразку. Через Українську Військову Організацію, а пізніше як перший голова Організації Українських Націоналістів, він продовжив боротьбу в еміграції.
Москва боялася того, що уособлював Коновалець. Його вбивство було частиною ширшої кампанії з придушення українського спротиву. Він був не єдиною здобиччю. Навіть після розпаду СРСР спроби змусити замовкнути українських лідерів тривали – включно з отруєнням Президента Віктора Ющенка у 2004 році. Президент Володимир Зеленський залишається мішенню, поки Росія веде геноцидну війну проти української нації.
Паралель між часом полковника та нашим сьогоденням важко ігнорувати. Ось чому повернення його додому має значення. Це більше, ніж просто вшанування полеглого воїна його бойовими побратимами. Його повернення відновлює зв’язок між поколіннями – між тими, хто взяв зброю тоді, і тими, хто воює зараз, попри переважні сили ворога, проти тих, хто відмовляє Україні в праві на існування.
У Роттердамі, коли я думаю про безстрашного лідера, вирваного з України, та про ідеал, який неможливо було ліквідувати, я також згадую, що сказала його вдова Ольга, тужачи біля його могили:
«Це для України…»
Три прості слова. Вони відлунювали, бо вона передбачала, що могила її чоловіка була лише тимчасовою – святою землею, де він чекатиме, поки його народ не прийде, щоб перенести його назад на землю вільної України. Цей день настав.
Син України повернувся додому. Його невизначеність закінчилася.
І це – для України.
Фото: president.gov.ua
