Пам’ять, що тримає світ: як розповідати правду про Голодомор

У дитинстві Оля Сорока, яка виросла в США, чула про Голодомор пошепки. У її родині, яка пережила цю трагедію, спогади передавали одне одному, але навіть за тисячі кілометрів від України страх говорити правду не зникав. 

Дідусь і бабуся неохоче поверталися до пережитого, а тітка, яка прожила у США майже шістдесят років, до кінця життя боялася відкрито говорити про Голодомор – остерігалася, що її можуть заарештувати й депортувати до Радянського Союзу за правду про злочин радянської влади.

Для маленької Олі ці розмови були свідченням родинного болю, якому вона не могла знайти пояснення. Як могла держава навмисно морити голодом власний народ? Чому люди, які пережили трагедію, продовжували боятися розповідати про неї навіть далеко від батьківщини? Згодом ці запитання перетворилися на усвідомлення особистої відповідальності – зберегти пам’ять про рідних і донести правду до світу.

Сьогодні Оля Сорока очолює Міжнародний координаційний комітет у справі Голодомору та всесвітню Мережу нащадків Голодомору при Світовому Конґресі Українців (СКУ). Нещодавно Міністерство культури України призначило її до Наглядової ради Національного музею Голодомору-геноциду в Києві, де вона обійняла посаду секретарки. 

Робота пані Олі охоплює збереження родинних свідчень, залучення молоді, дослідження довготривалих наслідків геноциду, міжнародне визнання Голодомору та протидію російській дезінформації. В основі всього – переконання, що пам’ять не може зникнути разом із поколінням очевидців.

“Я присвячую свій час цій праці, щоб ушанувати пам’ять своєї родини та поширити її свідчення, аби світ дізнався правду про Голодомор. Як українка, я відчуваю особистий обов’язок перед своїм корінням”, – пояснює пані Оля.

Від родинних історій – до всесвітньої мережі

Ідея створення Мережі нащадків Голодомору (Holodomor Descendants Network) належала покійному Стефанові Романіву – видатному провіднику світового українства та Першому Віцепрезиденту СКУ, розповідає пані Оля. Він розумів, що очевидців Голодомору стає дедалі менше, а разом із ними світ ризикує втратити безцінні свідчення про злочин радянського режиму. 

“Стефан відчув потребу знайти спосіб забезпечити, щоб робота зі збирання інформації про Голодомор тривала й надалі. І подумав, що до цієї справи потрібно залучити нащадків”, – продовжує пані Оля.

На той час вона вже співпрацювала зі Стефаном над різними громадськими проєктами. Він також знав історію її родини, тому запропонував їй розробити план залучення нащадків тих, хто пережив Голодомор. Пані Оля погодилася й очолила невелику команду волонтерів, яка започаткувала мережу в 2020 році.

Відтоді мережа стала простором для людей, яких об’єднують не лише родинні історії, а й спільне прагнення зберігати пам’ять, домагатися визнання Голодомору геноцидом українського народу та розповідати про нього наступним поколінням.

Сьогодні мережа об’єднує учасників із 13 країн світу. Серед них – представники українських громад у США, Канаді, Австралії, країнах Європи та Південної Америки. Від початку до ініціативи активно долучалися й українці в Україні. 

Учасників мережі об’єднує спільна родинна пам’ять про Голодомор і бажання зберегти історії своїх рідних, щоб вони не загубилися з плином часу. Для багатьох це також особисте відчуття відповідальності – розповідати світові правду про геноцид українського народу й домагатися його міжнародного визнання. 

Водночас мережа привертає увагу до менш відомого аспекту трагедії – її можливих довготривалих наслідків для здоров’я наступних поколінь. Так родинні спогади стають не лише способом ушанувати минуле, а й основою для досліджень, просвітницької роботи та глибшого розуміння власної історії.

Почуте в родині має бути почуте світом

Один із ключових проєктів мережі – усна історія, що реалізується, на початку, у співпраці зі школами українознавства у США та Канаді. Старшокласники записують інтерв’ю з нащадками жертв Голодомору, досліджуючи історії власних родин і зберігаючи спогади для майбутніх поколінь.

Зібрані інтерв’ю стали основою серії передач на українсько-канадському телеканалі “Контакт”. Тепер СКУ працює над розширенням проєкту на інші країни у співпраці з Світовою Координаційною Виховно-Освітньою Радою (СКВОР).

Для Олі Сороки цінність цього проєкту – не лише у збереженні свідчень, а й у тому, що він допомагає родинам відкрити власне минуле. Вона згадує бабусю, яка, побачивши інтерв’ю онуки про Голодомор, вирішила вперше розповісти історію своєї родини, про яку раніше мовчала навіть перед близькими. Так шкільний проєкт допоміг родинній пам’яті, що десятиліттями жила в мовчанні, нарешті отримати голос.

“Я пишаюся проєктом усної історії, тому що він зберігає свідчення, які інакше могли б бути втрачені. Але не менш важливо те, що відбувається з молодими людьми, коли вони слухають ці історії. Це пробуджує в них щось таке, чого не завжди можна досягти звичайним уроком у клясі”, – наголошує пані Оля.

Водночас такі розмови допомагають нащадкам краще зрозуміти власну ідентичність. Адже історія Голодомору – це не тільки статистика, дати й політичні рішення. Це долі конкретних людей, зруйновані родини, вимушене мовчання та досвід, який вплинув на те, як наступні покоління сприймають світ.

Одна з історій, що особливо вразила Олю Сороку, – розповідь жінки про матір, яку заарештували й засудили до п’яти років ув’язнення за те, що вона зібрала чотири качани кукурудзи й заховала їх біля хати, прагнучи нагодувати голодних дітей. Перебуваючи в ув’язненні, жінка отримала листа від чоловіка, який повідомив, що їхня маленька донька померла від голоду.

“Я теж мама. І мене дуже болить думка про те, що мусила пережити ця жінка. Я знаю, що вона не була єдиною, кому довелося пройти через таке”, – каже пані Оля.

Саме ці історії нагадують, чому збереження свідчень не можна відкладати. Кожна розмова може повернути голос людині, яку змусили мовчати, і допомогти її нащадкам зрозуміти власну історію.

Трагедія, яку відчувають наступні покоління

Інший важливий напрям роботи мережі – дослідження трансгенераційних наслідків Голодомору. Разом із дослідником Брентом Безом із Карлтонського університету в Канаді команда працює над поширенням його досліджень у США, допомагаючи знаходити учасників для подальшої наукової роботи. Раніше дослідження проводили в Україні та Канаді.

Мета – привернути увагу до можливого довготривалого впливу пережитого голоду на фізичне й психологічне здоров’я нащадків. Для багатьох людей це новий вимір родинної історії, адже вони можуть не знати, що досвід предків здатен мати значення і для їхнього власного життя.

Для мережі це ще один спосіб допомогти нащадкам побачити в пам’яті не лише обов’язок перед минулим, а й можливість краще зрозуміти себе. Водночас наукові висновки потребують обережного пояснення – конкретні наслідки для здоров’я залежать від багатьох чинників, а дослідження мають і надалі уточнювати механізми та масштаби такого впливу.

Ще один проєкт, до якого команда планує повернутися після перемоги України, – допомога Національному музею Голодомору-геноциду в Києві у збиранні артефактів і матеріалів тієї доби. Повномасштабна війна змусила призупинити цю роботу, але не скасувала її важливості.

Усі три напрями – усна історія, дослідження довготривалих наслідків і збереження артефактів – мають спільну мету: не дозволити трагедії розчинитися в часі.

Єдиний голос 

Якщо Мережа нащадків Голодомору зосереджена на людях, родинних історіях і наступних поколіннях, то Міжнародний координаційний комітет у справі Голодомору при СКУ працює над ширшими міжнародними завданнями.

Комітет співпрацює з Українським інститутом національної пам’яті, Національним музеєм Голодомору-геноциду та українськими громадами в різних країнах. Його діяльність спрямована на посилення міжнародного визнання Голодомору геноцидом, розвиток освітніх ініціатив, збереження історичних матеріалів і координацію глобальних пам’ятних заходів.

За словами Олі Сороки, близько тридцяти країн уже визнали Голодомор геноцидом українського народу. Однак ця робота триває, адже мета комітету – домогтися такого визнання в усіх країнах світу.

“Ми працюємо, щоб збільшити кількість країн, які визнають Голодомор геноцидом проти української нації. Також прагнемо розширити мережу нащадків, залучити школи українознавства до освітніх проєктів і підвищити обізнаність про наслідки Голодомору для наступних поколінь”, – пояснює вона.

Важливим інструментом цієї роботи є спільна глобальна кампанія з ушанування пам’яті жертв Голодомору. Її завдання – забезпечити, щоб українські громади в різних країнах мали узгоджені матеріали, могли проводити пам’ятні заходи й доносити спільне повідомлення міжнародній аудиторії.

Як розповідати про Голодомор 

Оля Сорока переконана, що говорити про Голодомор потрібно з усіма поколіннями, але особливо уважно – з дітьми, які ще не мають ані родинного зв’язку з трагедією, ані достатнього історичного контексту. Для молодших слухачів вона пропонує починати не з жахливих цифр, а з образу звичайного українського життя.

“Уявіть, що ваша родина жила в гарному селі, де дідусь і бабуся вирощували їжу, шанували традиції, розмовляли вашою мовою, співали пісень і навчали цього своїх дітей. А потім прийшли солдати, забрали їжу, худобу, обшукали дім і не дозволяли родині шукати щось, щоб вижити. Так сталося з мільйонами українських родин. Це і є Голодомор”.

Через такий образ діти можуть зрозуміти, що було поставлено на карту. Йдеться не лише фізичне виживання людей, а й саме українське життя – мова, культура, традиції, родинні зв’язки та право народу бути собою.

У 1920-х роках українці переживали культурне відродження – розвивали освіту українською мовою, писали книжки, творили музику й мистецтво, зміцнювали усвідомлення України як окремої нації. Радянська влада сприймала це зростання національної самосвідомості як загрозу своєму пануванню. Репресії проти української інтелігенції та інституцій, а також Голодомор стали частинами наступу на українське суспільство.

“Бути українцем – це не просто мати українське прізвище чи знати, звідки приїхали дідусь і бабуся. Це мова, пісні, традиції, історія, їжа, віра, родинні спогади та зв’язок із рідною землею”, – наголошує пані Оля.

Це пояснення важливе і для тих, хто народився за межами України та не має прямого родинного зв’язку з жертвами Голодомору. Адже розуміння того, чому радянський режим намагався зламати українську ідентичність, допомагає побачити трагедію не як ізольовану сторінку історії, а як частину боротьби за право українців існувати як окремий народ.

Від Голодомору до сучасної війни

Повномасштабна війна Росії проти України знову привернула міжнародну увагу до історії українського народу. Водночас вона показала, наскільки важливо розуміти механізми пропаганди, заперечення злочинів і спроби знищення національної ідентичності.

Оля Сорока нагадує, що у 1932–1933 роках радянська влада заперечувала масштаб трагедії, приховувала інформацію, обмежувала можливості людей виїхати з охоплених голодом територій і карала за поширення правди. Частина західних журналістів, зокрема Волтер Дюранті з The New York Times, допомагала поширювати викривлене уявлення про події в Україні. Попри наявність документальних свідчень, заперечення відповідальності за Голодомор зберігається й сьогодні.

За її словами, російська пропаганда продовжує використовувати знайомі прийоми – заперечення очевидних фактів, дезінформацію, маніпулювання історією та спроби перекласти відповідальність за злочини на жертв. Проте сучасні технології дають змогу швидше документувати події й поширювати докази.

Проводячи паралелі між Голодомором і нинішньою війною, пані Оля водночас застерігає від ототожнення двох історичних періодів. Політичні та військові обставини різні, але є тривожні подібності – заперечення української національної суб’єктності, придушення мови й культури, депортації та примусове переміщення людей, напади на цивільне населення, знищення культурних установ, пропаганда та використання продовольства й аграрної інфраструктури як інструментів війни.

“Голодомор – це не просто історична тема. Він допомагає зрозуміти, чому українці вважають збереження своєї національної ідентичності, мови, культури та незалежності питанням самого існування нації”, – підкреслює вона.

Саме тому українці за кордоном, на думку Олі Сороки, мають не лише зберігати пам’ять у власних родинах, а й активно розповідати про Україну суспільствам, у яких живуть. Говорити з друзями, колегами й сусідами, відвідувати школи та бібліотеки, долучатися до громадських ініціатив і не мовчати, коли стикаються з дезінформацією.

“Кожен, хто має українське коріння, незалежно від місця народження, повинен знати історію України та ділитися правдою з іншими. Ми, живучи за межами України, маємо технології та свободу підтримувати її, протидіючи російській пропаганді, щоб світ побачив правду”.

Для Олі Сороки ця праця почалася з тихих розмов у родинному колі – зі спогадів, які близькі не наважувалися вимовляти вголос. Сьогодні вона допомагає перетворювати такі історії на міжнародний голос, який звучить у школах, дослідницьких проєктах, українських громадах і на політичному рівні.

Бо пам’ять про Голодомор – це не тільки відповідальність перед тими, хто загинув. Це також відповідальність перед тими, хто живе сьогодні, і перед наступними поколіннями, які мають знати, що сталося з Україною, чому це стало можливим і чому правда про минуле важлива для захисту майбутнього.