Ще десять років тому Канарські острови були одним із головних напрямків для російських туристів в Іспанії – росіян тут бувало більше, ніж українців, а гроші з Росії текли в місцеву нерухомість рікою.
Сьогодні картина змінилася кардинально: повномасштабне вторгнення, санкції та власна візова політика Кремля призвели до того, що присутність росіян на Тенерифе стала мінімальною. Але ці зміни – це не лише наслідок геополітики. Значною мірою вони стали результатом наполегливої, роками тривалої роботи самої української громади острова, консульства й посольства України в Іспанії та місцевих активістів, які системно доносили до іспанців і місцевої влади правду про війну.
Про це, а також про непоодинокі випадки агресії з боку росіян до українців, зміну ставлення місцевої поліції, резонансні історії з нерухомістю, купленою на корупційні гроші, й навіть про давню спробу Радянського Союзу закріпитися на архіпелазі в інтервʼю для СКУ розповів Дмитро Шатрук, віцепрезидент першої асоціації українців на Канарських островах, заснованої в 2017 році.
Острів без сезону
Тенерифе, за словами Дмитра, – острів із практично цілорічним туристичним сезоном: пік припадає на літо та зимові місяці, але подорожні приїжджають сюди й у решту року завдяки м’якому клімату. До 2014 року, коли Росія розпочала збройну агресію проти України, росіяни становили значну частку туристичного потоку на острові – за словами Дмитра, їх було більше, ніж туристів з України, і загалом по всій Іспанії Росія була одним з найбільших джерел туристів. Тоді, каже Дмитро, вихідці з Росії “купляли тут усе”: не лише готельні номери на два тижні, а маєтки, вілли, цілі готельні комплекси.
Після 2014 року потік почав скорочуватися, а після повномасштабного вторгнення у 2022 році спад став різким. За офіційними статистичними даними, на Канарських островах зараз законно проживає близько 5000 громадян Російської Федерації – переважно резиденти, які вже мають тут житло, тож новий масовий приплив туристів малоймовірний.
Дмитро звертає увагу на цікавий парадокс: Росія фактично сама обмежує виїзд власних громадян. За його словами, влада РФ уже перекрила сухопутні коридори з Фінляндією, Польщею та країнами Балтії, що він прямо порівнює з практиками часів Радянського Союзу – “вони самі вже перекривають виїзд своїм людям”. Ті росіяни, які все ж потрапляють до Європи, часто роблять це манівцями – через треті країни на кшталт Казахстану чи Туреччини, за наявності резидентських карток, або отримують візи в окремих державах, політично ближчих до Кремля – Дмитро згадує, зокрема, Угорщину. “Дуже зараз рідко десь побачиш росіян тут на вулицях, але вони є”, – резюмує він.
Попри те, що росіян на вулицях острова тепер бачать рідко, поодинокі випадки неприязного ставлення все ж трапляються – і саме вони, за словами Дмитра, найбільше тривожать українську громаду. Так, нещодавно знайомі Дмитра опинилися свідками словесної агресії з боку двох осіб, які, зауваживши українську мову навколо, перейшли на образи. Залагоджувати ситуацію довелося поліції.
Ще один випадок Дмитро називає особисто болючим, бо стосувався його доброго знайомого – ветерана Збройних Сил України, який після поранення оселився на острові з родиною. Чоловік спокійно розмовляв українською з батьком, коли на це відреагував незнайомець – розмова переросла у конфлікт із застосуванням сили. Показово, що нападник виявився не громадянином Росії, а вихідцем із проросійськи налаштованої частини російськомовної громади країн Балтії – за словами Дмитра, такі настрої серед частини цієї спільноти не є винятком. Порушника оштрафували, але сам факт, на його думку, промовистий: людина стала об’єктом нападу лише за те, що говорила рідною мовою.
“Для них українська мова – як для бика на кориді червона ганчірка”, – каже Дмитро.
Від “зетки” на бампері до кримінальних справ
На початку повномасштабного вторгнення у 2022 році окремі проросійськи налаштовані мешканці острова демонстративно виявляли підтримку агресії – зокрема в соціальних мережах, – а звернення громади до поліції з відповідними доказами тоді практично не мали наслідків: правоохоронці, за словами Дмитра, “ще не були пробуджені”.
Ситуація, однак, поступово змінилася. Сьогодні, каже Дмитро, вже сама місцева поліція звертається до української громади з проханням підняти старі матеріали, щоб відкрити провадження за розпалювання ненависті – хоча частину доказів уже втрачено, оскільки автори здебільшого видалили акаунти.
Цей перелом Дмитро пов’язує з тривалою й послідовною роботою громади: зверненнями активістів, українського консульства й посольства в Іспанії, а також публічними виступами – зокрема інтерв’ю місцевому телебаченню й радіо, у яких наводилися приклади того, що війна “не десь далеко”. Одним із таких прикладів стало резонансне вбивство колишнього російського військового пілота поблизу Малаги.
“Ви думаєте, що війна – це десь далеко? У вас на території росіяни творять що хочуть”, – так Дмитро описує свою аргументацію в розмовах з іспанцями. Свою роль у тому, що ця аргументація знаходить відгук, на його думку, відіграв і масштаб української громади в Іспанії – за офіційними даними, тут проживає понад 300 000 українців, що дало громаді вагу в діалозі з місцевою владою.
Цей же наратив, каже Дмитро, спростовує не лише сучасність, а й місцева історія – епізод, про який мало хто знає навіть серед іспанців, і про який громада також намагається розповідати публічно. Ще в середині 1970-х, невдовзі після смерті Франсіско Франко, коли в Іспанії розхитувалась диктатура, Радянський Союз уже намагався поширити свій вплив на Канарські острови – під приводом підтримки місцевого націоналістичного руху за відділення від Іспанії.
За словами Дмитра, СРСР тоді намагався закріпитися в цьому регіоні поетапно. Спершу Радянський Союз разом із союзниками, за підтримки алжирського уряду, зробив ставку на Західну Сахару, яка на той час належала Іспанії. Але США втрутилися й посприяли тому, щоб цю територію зайняло Марокко – аби не допустити туди вплив Алжиру та СРСР.
Після цієї невдачі Москва переключилася на Канарські острови: тут за її підтримки з’явилася політична партія, а її прихильники влаштовували підриви поліцейських дільниць – не лише на самих островах, а й у Барселоні та Мадриді. Дмитро порівнює це з іншими рухами, які фінансував СРСР у Європі, – Ірландською республіканською армією та баскськими комуністичними угрупованнями. Його висновок: якби тоді все склалося інакше, над островами могли б майоріти червоні прапори, а ситуація нагадувала б те, що зараз відбувається в Криму.
Вілли і рейдери
За словами Дмитра, у частини місцевих досі відчувається ностальгія за грошима, які йшли на острів з Росії до 2014 року. Частина активів, пов’язаних з наближеними до влади РФ особами, досі не арештована – місцева влада посилається на брак доказів корупційного походження коштів, хоча громада регулярно передає інформацію.
Показовий приклад – олімпійська чемпіонка Олена Ісинбаєва, яка володіє на острові нерухомістю на кілька мільйонів євро, за даними преси, куплену на виведені з Міноборони РФ кошти. І тут поліція каже: доказів недостатньо.
Ще одна історія – рейдерство всередині самої російської громади: за підробленими документами невідомі переоформили на себе десятки вілл, скориставшись тим, що справжні власники через санкції не можуть приїхати захистити свої права. Судові процеси тривають.
Крім того частина місцевої влади досі побоюється “образити” російську сторону. Таку позицію він пов’язує з ідеологічною близькістю місцевої влади до лівих рухів, які колись підтримував СРСР – і саме тому тиск з боку громади лишається необхідним.
Дмитро підтримує повне припинення видачі віз громадянам Росії й називає це давно назрілим кроком ЄС. Парадокс, на його думку, в тому, що частина росіян критикує “занепад” Заходу, але прагне навчати дітей саме в європейських та американських школах.
“Якщо вони проти цього воюють, то якого дідька їм видавати візу?” – каже він.
Підсумовуючи, Дмитро наголошує: зміни на Тенерифе – від зникнення російського туристичного потоку до перших кримінальних справ за розпалювання ненависті – не сталися самі собою. Це результат роботи, яку роками вела українська громада острова разом з дипломатичними установами України – і саме тому її не можна припиняти.
Фото: DepositPhotos
