Український Дім на Кіпрі: коли любов до країни стає адресою

Пафос – курортне місто на південному заході Кіпру, де пальми, яхти і середземноморське сонце. Але якщо знати, куди йти, тут можна знайти шматочок України: з вишиванками, дитячим хором, бібліотекою і навіть друкарською машинкою з шістдесятих. Усе це – Український Дім, який Юлія Піддубна заснувала в березні 2022 року і веде досі.

За даними Євростату, у 2025 році на Кіпрі зареєстровано близько 24-25 тисяч українців із тимчасовим захистом. Втім, реальна цифра, мабуть, менша – острів не веде статистику тих, хто виїхав. Юлія бачить це на власному досвіді: через Український Дім пройшло дуже багато людей, постійними відвідувачами залишилися близько 80%.

“Кіпр – можливо, не найкраще місце для українців, особливо для тих, які втратили все”, – каже вона. “Багато хто поїхав далі”.

Але ті, хто залишився, знають: тут є місце, куди можна прийти.

Велика справа з маленького кроку

Юлія живе на Кіпрі вже більше одинадцяти років. Як і багато українців, що оселилися тут задовго до війни, вона жила своїм усталеним життям – аж поки 24 лютого 2022 року все не змінилося назавжди.

“Мій чоловік вирішив поїхати і захищати Україну. А я, щоб не зійти з розуму, вирішила, що теж маю бути донькою України і робити щось для своєї країни”, – розповідає вона.

Спочатку це були практичні речі: допомогти новоприбулим розселитися, знайти їжу, одяг. Юлія організувала у власному будинку гуманітарний центр – незабаром в ньому не лишилося вільного кутка. Потім з’явився маленький офіс, який за два місяці став замалим. Організація росла сама по собі, підштовхувана потребою.

Переломний момент стався випадково: Юлія познайомилася з меценатом із Луцька, який приїхав на Кіпр як інвестор.

“Він запитав: “Чим я можу допомогти?” Я кажу: “Мені треба велике приміщення”. І він сказав: “Я буду сплачувати оренду і комунальні. Тільки роби”. Ніяких звітів, ніякого контролю. Просто – роби”

Сьогодні Український Дім займає простір близько 600-800 квадратних метрів у Пафосі. Це чи єдине місце в місті, де можна знайти українську книжку, почути українську мову й пісню. 

Перелік напрямків роботи Українського Дому вражає для організації, що існує винятково на волонтерських засадах. Тут є недільна школа за українською програмою з сертифікатами Міністерства освіти України, дитячий садочок, дорослий і дитячий хори, бібліотека, музей вишиванок – деяким сорочкам понад 150 років, їх звозили з усіх регіонів країни. Працюють гуртки малювання, ліплення, шахів, логопед, курси англійської та грецької мов. Усі заняття – українською, усі викладачі – українці.

“Ми фокусуємося на дітях, тому що діти – наше майбутнє. Ми прагнемо того, щоб вони ідентифікували себе як українці, щоб не втрачали свій генетичний код”, – каже Юлія.

Поряд із освітньою роботою – регулярні благодійні концерти, аукціони, виставки митців. Юлія свідомо створює простір, де кожен українець може себе показати – і місцевій громаді, і світу.

Шістдесятники на Кіпрі

Нещодавно в Українському Домі відкрилася виставка, присвячена шістдесятникам. Її кураторки – культурологиня Катерина Шилова та сценаристка Ольга Тодчук – прийшли до Юлії буквально з ідеєю і одразу отримали простір і підтримку.

Виставка цілком інтерактивна – з живим досвідом. Центральний об’єкт – справжня друкарська машинка 1960-х, яку Ольга особисто привезла з Києва. Відвідувачі могли власноруч передрукувати рядки з віршів Ліни Костенко, Симоненка, Світличного – тих самих, що колись таємно передруковувались у підпіллі під загрозою арешту.

“Діти, які вперше побачили копірку, слухали про це з широко відкритими очима. Потім пробували самі натискати клавіші – і не могли зупинитися”, – розповідає Катерина.

У Пафосі виставка відкрилася 15 травня і, судячи з усього, затримається довше, ніж планувалося: Юлія веде перемовини про показ у Єревані, а в перспективі – Канада і США.

Тема шістдесятників виявилася надзвичайно резонансною саме тут, у громаді. Ольга, яка сама народилася в Донецьку і перейшла на українську мову вже в дорослому віці, пояснює чому:

“Я хотіла легалізувати для людей цей досвід. Показати, що нічого страшного, якщо ти відкриваєш українську культуру не з дитинства. До тебе було ціле покоління, яке робило те саме – і вони стали символами боротьби за незалежність”.

Серед відвідувачів були не лише українці – приходили британці, американці, німці, вірмени, росіяни. Один із гостей, британець з кіпрськими коренями, одружений з російськомовною українкою з Харкова, підійшов після огляду і сказав: “Ви мені змінили світогляд. Я маю розказати це своєму сину”.

Прапор і погрози

Робота Українського Дому відбувається в непростих умовах. Кіпр – країна зі специфічним ставленням до війни Росії проти України: офіційно Нікосія дотримується європейських позицій, але на рівні суспільства ситуація складніша. Російська громада тут давня, впливова і добре організована – з великими бюджетами на культурні заходи, перекладами російських книжок, особливо про історію, грецькою і вечорами для місцевих.

“Кіпріоти звикли до росіян. Вони кажуть: “Ми любимо і українців, і росіян”. Їм важко зрозуміти різницю, бо все, що вони знають про нас, – розказали їм росіяни, а не ми самі”, – пояснює Юлія.

Над входом до Українського Дому висить прапор України. Юлія каже, що це єдине таке місце в Пафосі.

“Його намагалися зняти багато разів. До нас надходили погрози. Одного разу намагалися підпалити офіс”.

Публічні акції організація проводить – наприклад, щорічний мітинг на річницю повномасштабного вторгнення на набережній, до якого приєднуються й білоруси, і росіяни з біло-синіми прапорами. Але статут організації забороняє політичну діяльність, та й ресурси – передусім людські – скінченні.

“Ми існуємо завдяки волонтерам. Тому більше вкладаємось у культуру”, – каже Юлія. “Саме культура тут працює найкраще”.

Очільниця Українського Дому каже, що на початку навіть не уявляла, до чого все це виросте. Просто стояла на роздоріжжі – і вибрала йти вперед. Виявилося, що саме цього і чекали сотні українців навколо неї.