Візова політика ЄС щодо росіян: чому єдності немає і що можуть зробити українські громади

Попри системну фінансову та військову підтримку України з боку ЄС, візове питання щодо громадян Росії досі виявляє глибокі внутрішні розбіжності серед європейських лідерів.

Як повідомило видання Euronews 9 липня, у ЄС почали обговорювати суттєво звужений варіант заборони на видачу віз російським військовим та ветеранам. На поступки довелося піти після того, як проти первісного, жорсткішого проєкту виступили Франція та Італія.

Ці вагання відбуваються на тлі того, що офіційна риторика Брюсселя залишається безкомпромісною, а санкційний тиск формально не послаблюється. Проте саме такі точкові, на перший погляд малопомітні рішення найкраще демонструють реальний рівень послідовності європейських лідерів щодо громадян країни-агресора.

Зенон Коваль, Член Екзекутиви СКУ, політичний радник Европейського Конґресу Українців і Товариства Українців в Бельгії, спеціальний радник посольства України у Бельгії (1992-1995), в інтервʼю для СКУ пояснив приховані мотиви європейських столиць та кроки, які українська громада може зробити, щоб вплинути на політику ЄС.

Від 4 мільйонів до 500 тисяч

До 2022 року Росія користувалася спеціальним пільговим режимом видачі віз, затвердженим ще 2007 року – так званим спрощеним режимом видачі шенгенських віз, який передбачав спрощену процедуру та багаторазові візи. Після повномасштабного вторгнення цей режим був скасований.

Наслідки виявилися відчутними: якщо у 2022 році ЄС видав росіянам близько 4 мільйонів віз, то до 2025 року ця цифра впала до приблизно 500 тисяч – скорочення на 75%. У листопаді минулого року додатково заборонили видачу росіянам багаторазових віз, що стало ще одним кроком до обмеження.

Однак ця цифра – 500 тисяч – не розподілена рівномірно між країнами-членами. Левову частку видають лише три держави:

• Франція – близько 180 000 віз
• Італія – близько 160 000 віз
• Іспанія – третє місце

Невипадково саме ці країни південної Європи мають найбільшу залежність від туристичної галузі. За словами Коваля, за обмеженнями чи їх відсутністю завжди стоїть економічна складова.

Ситуація загострилася, коли 11 країн – переважно з північного сходу Європи, включно з Ісландією та Норвегією (які не входять до ЄС, але є учасницями Шенгенської угоди) – публічно виступили проти політики Франції, Італії та Іспанії. Серед ініціаторів – Чехія, Данія, Естонія, Швеція, Польща. Вони вимагають від Єврокомісії повністю заблокувати шенгенські візи для росіян.

Тут проявляється фундаментальна інституційна проблема, каже Коваль. Шенгенський простір регулюється на рівні ЄС, але рішення про видачу конкретних віз залишається компетенцією окремих країн-членів. 

За спостереженням Коваля, показово, що саме країни, географічно ближчі до лінії фронту й до кордонів з Росією, найбільш рішуче виступають за обмеження. Вони гостріше відчувають загрозу – і саме тому їхня позиція має інший, більш політичний і безпековий характер, ніж позиція країн, віддалених на тисячі кілометрів від конфлікту.

Безпека й мораль

Серед аргументів, здатних вплинути на позицію Франції, Італії та Іспанії, Зенон Коваль виділяє насамперед безпековий, вписаний у контексті гібридної війни:

• Неконтрольована видача віз створює канал, яким під виглядом туристів чи бізнесменів можуть в’їжджати особи з завданнями дестабілізації суспільства, розколу, підтримки екстремістських рухів.
• Це питання не туризму, а політики безпеки всієї Європи, а не лише окремої країни.
• Країни, які вже відчули на собі елементи гібридної війни (кібератаки на цифрові системи лікарень, інфраструктуру, зокрема ядерні об’єкти), є природними союзниками в цій дискусії – їм простіше пояснити ризики.

Важливо: моральний аргумент (“не можна карати простих людей за дії влади”) теж існує в дискусії, але, за оцінкою експерта, саме безпековий аргумент має найбільший потенціал переконати країни, які фізично далекі від зони конфлікту і поки не відчувають загрози на власному досвіді.

Щодо конкретного рішення про полегшення в’їзду для російських військових, Зенон Коваль зазначає, що ризик залежить від того, чи має конкретна особа окрім військового досвіду ще й приховані завдання. Служби безпеки країн, що видають візи, зазвичай тримають таких осіб під наглядом. Водночас існує економічний чинник – витрати росіян у туристичній галузі значні, а суспільства південної Європи вже певною мірою звикли до присутності росіян на курортах.

Якщо це не туризм заради туризму, а йдеться про партнерство з Україною, то вільне і необмежене пересування громадян країни-агресора суперечить самій логіці підтримки. Категорії, яким варто зберігати доступ до віз – дисиденти, журналісти, представники громадянського суспільства, особи з родинними зв’язками в ЄС – мають визначатися чіткими критеріями, а не загальним послабленням.

Пом’якшення візового режиму для військових відбувається паралельно з іншими сигналами – наприклад, поверненням Росії до участі в окремих спортивних та культурних подіях (зокрема Венеційській бієнале цього року).

Водночас Коваль наводить приклад зворотного руху: Європейська комісія скасувала фінансування (близько 2 млн євро) участі Росії в наступних бієнале. Це ілюструє логіку, яку варто розуміти громадам: ЄС часом “промацує” реакцію Росії малими поступками, і якщо адекватної відповіді немає –ko поступки скасовуються. Це не лінійний процес, а серія тестових кроків в обидва боки.

Практичний гайд для громад

Зенон Коваль окреслив конкретні напрями дій для української громади та громадських організацій у країнах ЄС.

1. Знати структуру проблеми, перш ніж діяти

Не варто адресувати звернення Євросоюзу загалом – питання видачі віз є компетенцією окремих країн-членів. Найефективніше:

• Звертатися безпосередньо до урядів Франції, Італії, Іспанії, оскільки саме вони видають найбільше віз.
• Підтримувати й посилювати голос 11 країн-ініціаторів (Чехія, Данія, Естонія, Швеція, Польща та інші), які вже виступають за повне блокування віз – координація з їхніми громадськими організаціями підсилює спільний тиск.

2. Використовувати безпековий аргумент, а не лише моральний

У комунікації з урядами та медіа південної Європи варто:

• Наголошувати на конкретних прикладах гібридних загроз (кібератаки на лікарні, енергетичну інфраструктуру), а не лише на загальній моральній відповідальності росіян за війну.
• Пояснювати механізм: неконтрольована видача віз = потенційний канал для агентів впливу, а не лише туристів.
• Уникати риторики, яка легко відкидається як “емоційна” – апелювати до конкретних прецедентів безпекових інцидентів у Європі.

3. Формувати тиск через листи та звернення до урядів

Хоча уряди й так мають доступ до розвідувальної та безпекової інформації, організований і систематичний тиск через офіційні звернення, петиції та листи до профільних міністерств залишається дієвим інструментом – особливо коли він скоординований між громадами кількох країн одночасно, а не є поодинокою ініціативою.

4. Публічно реагувати на конкретні рішення

Приклад із пом’якшенням віз для військових показує: реакція має бути швидкою і конкретною, прив’язаною до самого рішення, а не загальною. Варто:

• Готувати короткі публічні заяви одразу після подібних новин.
• Залучати місцеві медіа країни, де діє громада, пояснюючи наслідки конкретного рішення для безпеки саме цієї країни.

5. Підтримувати паралельні напрями тиску – культуру, спорт, фінансування

Кейс із скасуванням фінансування російського павільйону на бієнале показує, що результату можна досягати не лише у візовій площині. Громадам варто відстежувати й реагувати на:

• Участь Росії в культурних і спортивних заходах, які фінансуються чи підтримуються європейськими інституціями.
• Випадки, коли скасування підтримки Росії стало результатом суспільного тиску – і використовувати ці прецеденти як аргумент в інших кампаніях.

6. Довіряти професійній дипломатичній роботі, доповнюючи її громадським тиском

Коваль наголошує: значна частина ефективної роботи відбувається в професійних, не завжди публічних каналах – дипломатичних і безпекових. Роль громадянського суспільства – не підміняти цю роботу, а:

• Тримати постійний контроль і тиск, щоб офіційні представники не втрачали фокус.
• Реагувати миттєво на резонансні рішення, демонструючи, що суспільство пильнує.

7. Не очікувати лінійного прогресу

Варто пояснювати членам громади та ширшій аудиторії, що процес ЄС нелінійний: пом’якшення можуть чергуватися з посиленням обмежень залежно від поведінки Росії. Це важливо для управління очікуваннями та запобігання розчаруванню чи апатії всередині громад.

Візова політика ЄС щодо росіян – це не єдина позиція 27 країн, а поле постійного внутрішнього конфлікту між економічними інтересами кількох держав півдня Європи та безпековими побоюваннями країн, географічно ближчих до лінії фронту. 

Українські громади мають найбільший вплив тоді, коли працюють адресно – з конкретними урядами, конкретними аргументами безпеки, і в координації з тими європейськими партнерами, які вже поділяють позицію повного обмеження віз для громадян країни-агресора.